Хочу швиденько висловитися, поки не вивітрилися думки, навіяні читанням цього твору. Мені не цікава конспірологія, езотерика та, за визначенням головного героя, "божевільні казки про релігійні секрети та таємні ритуали". Але час від часу книжки про таке мені трапляються, і я їх навіть читаю.
Під час читання згадала, що ще в підлітковому віці прочитала про досліди алхіміків та історію винайдення порцеляни в Європі, тож тут для мене жодних відкриттів не було.
Ще страшенно захотілося знову відвідати Прагу. Тільки, може, не літом, хоча, мабуть, не так і важливо, коли. Аби дощ не йшов цілими днями.
Коли раптом виплила назва Арканум, про який багатенько понаписано в "Танго смерті" Вінниченка, я трохи остовпеніла від збігу тем, ну не так, щоб шок, але брови поповзли догори.
Згадався Ден Браун і загальна істерія за "Кодом да Вінчі": я не помилилася щодо аналогій, бо на сторінці подяк його ім'я теж є.
Вічність закінчиться, коли вимкнеться електрика:-)
Написано щільненько, читається не так, щоб не їсти, не спати, але й відкладати надовго теж не хочеться.
Думала про багато різних речей поки читала. Наприклад, якби таку книжку написати про наш південь, то атмосфера була б просочена волею, морем і степом. Гумору точно було б не менше, але, авжеж, він був інший. Потім думала, що містична природа танго не така вже і погана, бо для надії згодиться будь що. Потім якось співпало, що мені трапилася серія з циклу "Речдок" з такою ж темою і як вчинив слідчий з винним у вбивстві.
Багато сміялася, а потім і плакала, коли бачила, наскільки історія з минувщини співвідноситься з принесенними росіянцями жахами нашого сьогодення: епізод про пошуків родичів у львівській в'язниці читала саме під час евакуації з Олешек.
Зараз думаю, що перечитуватиму улюблені моменти. Рада, що купила і прочитала.
Книжку я давно хотіла придбати, але, зрештою, купила на підтримку видавництва "Віхола".
Чим відрізняється класична література від некласичної? Тим, що вся правда життя описується в класичних творах на перших же сторінках декількома словами. "Життя молодіє! Пішло ти за водою!", "Що то молоді літа золоті людям! Що задумав, все йому можна, все йому відрадісне, все втішно; а старому - як заказано!", "своєумка непокірна" (всі цитати Марко Вовчок) - це останнє маю ввести в свій щоденний словообіг :-)
Збірка в соавторстві з однойменним YouTube каналом, чиї відео я регулярно дивлюся, чи краще сказати, слухаю, та, мабуть, як раніше казали, під редакцією, Віри Агеєвої (її ж передмова) і Ростислава Семківа.
Мені не все однаково сподобалося: деякі твори, як на мене сьогоднішню, надто емоційні, а я з віком і війною стаю жорсткіша і, коли емоцій забагато, мені хочеться від них затулитися. Найбільше сподобалися написане Оленою Пчілкою, Іриною Вільде, Лесею Українкою та, найбільше, Софією Яблонською. Я про цю останню, дивовижну пані раніше чула і читала, але про саме її твори уявлення не мала. Після читаня уривків про Марокко, яке я ввже давно мрію відвідати, одразу кинулася шукати, що у нас є надрукованим. Виявилося, що, переважн, було, і вже давно розібрали :-) Якщо якісь видання будуть в продажу як перечитаю хоча б половину своїх запасів, все ж таки придбаю.
Сподобався мені цей детектив. І сюжетом і будовою тексту. В старі часи я ніколи не читала передмов, бо вони здебільшого містили інтерпретації, а мені не хотілося, щоб думки інших людей впливали на моє сприйняття текстів. Зараз я їх завжди читаю, бо в них більше йдеться про контекст, який може бути важливим для розуміння змісту, і читати їх переважно цікаво. Саме з передмови тут і почалася, і я спіймалася на цей трюк, бо подумала, що вона справжня: "Ого", - подумала я, "оце рівень передмови". І тут до мене доходить, що вона вже частина детективу. Це одразу прикувало мою увагу і цікавість. Такий собі детектив в детективі. Атмосфера - щось середнє, чи проміжне між Агатою Крісті та "Midsummer Murders", великою прихильницею яких я є, - і моє відчуття виправдалося, бо приблизно з середини книжки на обох, як і на інші класичні детективи, йдуть постійні посилання.
Не сподобалося мені тут одне кліше, яке мене завжди дратує, що у фільмах, що в книжках, і яке трохи здешевило зміст. Момент, коли головна героїня розповідає вбивці, що він вбивця; на що вона розраховує - не зрозуміло, бо в таких випадках свідків вбивають без зайвих розмов.
Я раніше вже про це згадувала, бо вже пару з тих книжок, прочитала, "Старий Лев" звабив мене своєю пропозицією для літнього читання на початку літа. Не дуже я й брикалася, тож купила стос такого не надто напруженого, але захопливого за сюжетом, проте не до холодного поту, читання. Цю саме розпочала читати за пару днів до виїзду у відпустку і вирішила взяти з собою. 400+ сторінок додали суттєвої ваги до валізи :-), але я не пошкодувала — прочитала із задоволенням. Це, звісно, не вершина світового письменства, але сюжет для мене незвичайний, читалося легко, і десь з половини книжки вже хотілося читати, не відриваючись, щоб дізнатися, як вони викрутяться. Навіть не стала заглядати в кінець, щоб дізнатися, хто ж там вбивця, хоча, думаю, можна було і здогадатися, бо надто вони вже концентрувалися на певних героях.
Книжка мені не одразу зайшла. В сенсі, я доволі повільно занурювалася в її світ. Можливо, між читанням попередньої і цієї книжок минуло замало часу, тому свідомість, чи куди там завантажується сприйняття читання, була не готова до зміни жанрів :-) Я навіть пораділа тому, що стримала своє бажання закупити всі серії Пратчетта, які надрукував "Старий Лев", що охопило мене після читання "Боженят" та "Правди". Мене таке сприйняття трохи було засмутило, бо це вже третя моя книжка цього автора, тож у мене вже певні сподівання були, але вони виправдалися, мабуть, трохи менше ніж із середини, але тоді вже захопили хвилею загнутих кутів сторінок з цитатами та з бажанням перечитати це знову, щойно я книжку закрила. Розчарування не сталося, і це добре :-)
"Ми всі так добре вміли прикидатися", або все, що нам потрібно знати про життя в маленьких містечках :-) Це "тихе місце" вже нагадало мені "Відчайдушних домогосподарок" та "Суто англійські вбивства" своєю атмосферою, протилежною "Кондитерці-втікачки". Хоча детективні історії, до певної міри, - така собі витрата коштів, читати я їх все одно люблю. Незважаючи на обмежений простір і коло дійових осіб, історія затягнула. Я це визначаю по тому чи можу я читати під увімкнений телевізор: якщо не відволікаюся на супутнє буботіння - занурення в читання повне :-)
Оскільки української літератури в школі я не вчила, то й читацькі смаки, коли йдеться про українську класику, у мене не зіпсовані, та й власної думки, якщо чесно, про більшість українських класиків у мене немає.
Уявлення про Шевченка складалися у мене не з перекладених на російську "Заповіту" і ще якогось вірша, який ми вчили на пам'ять, а з його картин, репродукції яких я розглядала в свідомому дитинстві та щоденників, які я прочитала і приперла в школу на урок тої самої літератури, і ніяк моє уявлення не в'язалося з тими автопортретами, які мені більше схожі на зображення пана голови чи Чуба з "Ночі проти Різдва". Ще у тата на прикраватній тумбочці завжди лежало малоформатне видання "Кобзаря" - маденька блакитна книжечка. Він цитував частенько, але одні і ті самі слова, може тому я це і запам'ятала. Я бува в неї заглядала, але так щоб суттєво щось читати - то ні.
Про Коцюбинського довелося писати реферат в інституті, здається, з якоїсь з педагогік, тож почитала і його, і про нього - зацікавив.
Про Лесю Українку запам'ятала фразу з підручника історії, як про жінку-письменницю, яка стоїть в одному ряді з письменниками-чоловіками, а може, і попереду них.
Ще, в дитинстві тато читав мені на ніч "Кайдашеву сім'ю" замість казки, а сумний настрій часто описував фразою "сумний та невеселий, як конотопський сотник Забрьоха", але авторів тоді я не знала.
А ще після перегляду мультфільму прочитала "Енеїду" Котляревського, двічі.
Щодо Франка, уявлення про його творчість складалося з перегляду фільмів "Вбивство з багатьма невідомими" — цей дивилася разів 3–4, обожнюю, та "Пастка", але цей останній погано пам'ятаю. Тож ця збірка - для мене справжнє відкриття. Я навіть передмову прочитала, зміст якої перегукується з обговоренням на одному з подкастів каналу "Шалені авторки".
Всі історії дуже різні, і думки також дуже різнилися, і враження, і емоції також. Це саме така література, яка збагачує і яку читаєш з перервами, щоб переварити прочитане, і щоб оте все збурене вляглося там, де воно в голові чи серці вкладається.
1."Для домашнього огнища".
Думала, не потягну муки того чоловіка. Ще цікаво, як емоції сприйняття змінюються, як почуєш доводи протилежної сторони. Розв'язка несподівана, я б сказала.
2. "Маніпулянтка". Головна героїня виявилася волею долі розумнішою за потенційних кривдників.
3."Батьківщина". Про згубну пристрасть. Хлопця було дуже шкода, хоча твір не про це.
4. "Сойчине крило". Читаючи, згадувала, як вчителька літератури, не та, яка не читала Тарасових щоденників, а вже в іншій школі, по декілька разів закликала ніколи не оцінювати вчинки людей, які жили в інші часи, через наші реалії.
5."Неначе сон". Коротенька розповідь, несподівана, справді як сон.
6"На склоні віку". Чесно, нудно було, не хотілося мені ані занурюватися, ані сперечатися на тему емансипації. Буду знати на які полемічні думки посилатися або шукати.
7."Чи вдуріла?". Гарне питання. Дівчину шкода. Мені видається, що тут спрага до любові будь якої жінки передана, як і чесна реакція чоловіка, якого жінки ніколи не слухають, тільки в гротескному вигляді, бо героїня повія, а чоловік - її клієнт.
Це і справді читання для відпочинку, але мені такі книжки читати не варто. Нагадало мені серіал "Дівчата Гілмор" та суміш всіх тих фільмів в стилі Hallmark, які я переважно дивлюся на Різдво, бо це єдиний час в році, коли розслабляється і виходить назовні саме та частина мене, яка колись мріяла про стосунки, власну родину і всяке таке, чого у реальному житті я завжди уникала, а в таких my-guilty-pleasure-фільмах мені подобається. Мила оповідь про людину, яка знаходить те, на що заслуговує своєю працею та талантом: на ожилу картинку з каталогу. В книжці є навіть рецепт пирога, який (в сенсі пиріг, хоча і рецепт, зрештою, теж:-)) відіграє в оповіді чи не головну роль, принаймні одну з.
Дякую видавництву Старого Лева за добру казку для дорослих дівчаток:-)
Так і не згадала, в якій книзі чи, може, фільмі вперше побачила спосіб розповіді про одне й те саме, проте від різних осіб. Також сюжет зав'язаний на колективних таємницях, які тягнуться за героями з дитинства, теж не новий і зустрічався в детективах не раз і не два. Хто головний мерзотник, було одразу зрозуміло, як він зламав життя всім, кому зміг по сюжету, теж здогадалася по ходу оповіді, а не в самому кінці. Але прочитала не відриваючись, і мені дуже зайшло місце подій: як на моє бачення, я його дуже жваво уявляла, хоча, звісно, може, і не так, як авторка. Одна з книжок, які я тут називаю кіношними. Мені подобається читати товсті детективні історії, але не подобаються героїні, притому сучасні!, життя яких зав'язане на одній пристрасті, якось воно мені схематичним та занадто підлітковим видається.
Досі не розумію чому мене потягнуло на купівлю, а потім і раптове читання для початку "Трої". Думаю, коли купувала, а придбала я всі три, "Трою", "Міфи" і "Герої", головну роль у виборі зіграло ім'я Стівена Фрая. Адже Гомерові і "Іліаду" і "Одісею" я прочитала ще коли мені виповнилося років 10. Круті видання з багатьма ілюстраціями і примітками, які я всі перечитувала багато разів і зміст яких невпинно випливав, поки я читала вже цю книжку, мені подарували батькі.
(Наскільки ми усвідомлюємо, що є сучасниками справжніх героїв і що живемо в легендарні часи? Може ці міркування і вплинули на мій вибір?)
Хто не хоче читати Гомера, може прочитати Фрая: оповідка не напружує, написана легко, часом іронічно. Джерело знань про грецьку міфологію цілком достовірне, дізнаєтеся з цієї книжки все те саме, що і з Гомерових саг.
На зараз з того пулу книжок які я купила на підтримку Vivat, ця мені справді сподобалася. Хоча купила її, скоріше тому, що вона весь час вигулькувала в рекламі в стрічці Фейсбуку, то я і зацікавилася, що ж там такого популярного. Читала з захватом, лише в одному місці повіяло якоюсь мелодрамою і я ледь не розчарувалася, бо, як на мене, розповідь втратила свою динаміку. Проте потім все стало на свої місця і, як і мало бути, розв'язка розв'язалася у належний для жанру спосіб :-)
А цитата з останньої сторінки, то ще і розчулила, "Яка це розкіш - прокидатися в одному і тому самомму ліжку чи приїжджати до сусіднього села, коли тобі заманеться. Яка це розкіш - сонячне світло. Щирість. Життя, яке не завершується вбивством". Навіть зараз, цитуючи, майже сльози навертаються: зміст книжки до нашого сьогодення стосунку не має, а ось ці слова - то 100%.
